РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

1.«Лев, чаклунка й платтяна шафа» - Клайв Стейплз Льюїс 

2. «Дуже голодна гусениця" - Ерік Карл 

3. Цикл «Чудова п'ятірка» - Енід Блайтон 

4. «Вінні-Пух» - Алан Александр Мілн 

5. «Великий доброзичливий гігант» - Роальд Даль 

6. «Гаррі Поттер і принц-напівкровка» - Джоан Роулінг 

7. «Таємниця чарівного дерева» - Енід Блайтон 

8. «Вітер у вербах» - Кеннет Грем 

9. «Аліса в країні чудес» - Льюїс Керролл 

10. «Донька Груффало» - Джулія Дональдсон 

11. «Казки кролика Пітера» - Беатриса Поттер 

12. «Чарлі і шоколадна фабрика» - Роальд Даль 

13. «Матильда» - Роальд Даль 

14. «Таємничий сад» - Френсіс Еліза Бернетт 

15. «Кіт у капелюсі» - Доктор Сьюз 

16. «Твіти» - Роальд Даль 

17. «Містер Мен» - Роджер Харгрівз 

18. «Різдвяний гімн» - Чарльз Діккенс 

19. Цикл «Мелорі-Тауерс» - Енід Блайтон 

20. «Пітер Пен» - Дж. Баррі

 21. «Тьоья Бегемотя» - Юрій Бедрик

 22. «Мій друг Юрко Циркуль» -  Валентин Бердт

 23. «Віршів повна рукавичка» - Василь Голобородько

 24. «Зелена квітка тиші» Михайло Григорів

 25. «Чудове Чудовисько в країні жаховиськ» Сашко Дерманський

 26. «Казки П’ятинки» Дзвенислава Матіяш 

Як Остін став хоробрим

 Зоряна Живка 

Малий Остін їхав у Луцьк.Їхав до своїх майбутніх людей.Остін — це чотиримісячне кудлате цуценя бернського зененхунда. Він схожий накумедного іграшкового ведмедика: руді панчішки, білий комірець, чорнаспинка й веселі веснянки на довгому носі. Мине кілька місяців і він виросте на великого, повного власної гідності пса, помічника й захисника для господарів.

Але поки Остін тихенько скавулів, прощаючись із мамою та сестричками. “Пам’ятай, ти належиш до старовинного шляхетного роду швейцарських вівчарок! Ти — лицар, захисник, помічник і втішитель. Коли людина, а особливо людське дитинча, плаче, твоє завдання — розрадити її. Коли в небезпеці — захистити. Коли заблукала — допомогти відшукати домівку... — казала йому на прощання мама, ніжно вилизуючи за вушком. — Ніколи ні за яких обставин ти не смієш вкусити людину — це ганьба, довічна ганьба для бернського зененхунда. Будь слухняний і вірний!..”
Тут прийшов мамин господар, одяг на Остіна новенький ошийник і мовив:
— Час прощатися. Рушаймо в дорогу! На тебе чекає нова сім’я!
Кожне цуценя шляхетного роду, відколи розплющить очі, готується та з нетерпінням чекає миті, коли вирушить у новий — свій! — дім, до родини, для якої стане другом і помічником. І все ж, так лячно залишати рідне подвір’я, маму, рушати в далекий світ!

А їхати було справді довго й дуже страшно: спочатку автобусом з хутора до міста — старенький автобус так неприємно гуде і смердить, аж у носі свербить. А вже в місті стільки нових невідомих запахів і незнайомих звуків!Потім гуркотливим трамваєм до залізничного вокзалу...

Але далі на песика з тонким чутливим слухом чекало найстрашніше — цілу ніч їхати потягом, який стукотить, грюкотить, і навіть буває гуде. Ох, страшно!

В купе крім Остіна і його опікуна ще їхали людська дитина зі своєю мамою. Хлопчик весь час плакав, нив й капризував. Його мама довго намагалася втішити чи заспокоїти малого, але марно...  “Це людське щеня так жалібно скавулить... Воно теж боїться...” — співчутливо подумав Остін.
Врешті решт, змучена жінка впала на полицю й заплющила очі. Синок її і далі палакав — він боявся стукоту коліс, гудіння потягу, і того, як швидо блимали за темним вікном ліхтарі. А ще сумував за своїм іграшковим ведмедиком, що лишився вдома. Проте був за малий, аби розказати про це мамі.

Остін добре відчув страх і сум людської дитини — адже кожне почуття пахне інакше. Нічого не треба казати — радість, здивування, розчарування... Мама давно їх навчила розрізняти людські запахи і навіть слова. Тут же — ціле купе було повне страху, вінн витав у повітрі, як дим. Цуцику теж хотілося заскавуліти. І він дуже співчував малому людському товаришу...
Але Остін знав: не можна довго плакати, боятися, сумувати чи капризувати, бо захворієш. Чим вище тримаєш хвіст, тим швидше втече твій страх — цю просту істину знають навіть найменші щенята, що тільки-но розплющили очі, а він, Остін, уже майже дорослий пес, шляхетний лицар, помічник, захисник і втішитель. Його собаче серце наполегливо йому шепотіло: “Ти маєш допомогти людській дитині!” Допомогти...але як?

Досі Остіну ще ніколи не доводилося самостійно слухати своє серце й приймати рішення. Раніше він був малим щеням у великій зграї-родині, і поруч нього завжди була й мама, й нянька, й інші собаки-вихователі, які його вчили собачим законам і правилам, а ще купа братиків-сестричок, з якими так весело гратися, і навіть своя муркотлива киця... А тепер він ураз — за один день! — став дорослий, самостійний і відповідальний.

Хоч і страшно — аж до білої китички на хвості — страшно гуде потяг, страшно стукотять колеса, але внутрішній голос невпинно повторює: “Маєш зарадити, маєш потішити!"

І ось, щоб допомогти маленькій людині, Остін переборов свої страхи. Розправив плечі, підійняв, наче прапор, хвоста: “Я більше не боюся їхати потягом!”

А потім тихенько відійшов від ніг своєї людини — хоч це й надійний сховок від усіх жахіть! — на кілька кроків, наблизився до плаксуна, тихенько поклав на нього свою кудлату голову і праву передню лапу.

Жінка прокинулася й тихенько зойкнула — цей волохатий пес був ледь не вдвічі більший за її дворічного сина: а раптом то злий грізний собака, а раптом вкусить?.. Але чоловік, що віз його, приклав пальця до губ і прошепотів їй: “Не бійтеся! Будьте тихо: дитина зараз заспокоїться і засне!” Жінка не повірила, але стомлено зітхнувши, наважилася не проганяти Остіна.
За хвилину хлопчик намацав м’яке собаче хутро й погладив пса. Той кумедно подихав у відповідь — усміхнувся по-собачому, й замотиляв хвостом по підлозі. Від здивування малюк аж перестав плакати. Тоді пес по-дружньому лизнув його долоню і, змовницько підморгнувши, мотнув головою так, ніби казав: “Ну ж, тримай вище носа, як я — все буде гаразд!” Хлопчик засміявся і перестав боятися. Бо чого ж його боятися тих темряви, стукотіння й гудіння, коли поруч такий охоронець! Він усі страхи геть прожене!
Ще за кілька хвилин, все ще погладжуючи Остіна, малюк заснув. Потім заснули і його мама, і сам кудлатий цуцик, і його людина.
Тільки потяг не спав — чути було, як стукотять колеса, але їх уже ніхто не боявся...